Море спокою

Тут немає якоїсь надмірної заплутаності та карколомності поворотів сюжету, притаманних творам цієї тематики, коли врешті-решт з’ясовується, що дід бабі вуйко, проте декільком несподіванкам все ж місце знайшлося.

Якщо не брати до уваги дивакуватого персонажа з цікавим іменем Ґаспері, який зовсім ненадовго з’являється у житті головних героїв книги і цікавиться в них одним і тим же незрозумілим феноменом, своєрідним "глюком у матриці буття", з яким їм так чи інакше колись довелося стикнутися, то перші три оповідання більше нічим і не пов’язані між собою.

А ще повсякчас постає креслатий клен у гущі прадавнього канадського лісу. У певний момент навіть виникає відчуття, що отой конкретний клен на острові Ванкувер, контакт із яким спричиняється до виникнення певної аномалії, — це як Моноліт із «Космічної одіссеї» Артура Кларка, що викликає внутрішній трепет (якщо не жах) і не піддається людському розумінню.

Четверте й найдовше оповідання нарешті прояснює читачеві, що Ґаспері все ж не випадковість, а радше закономірність, бо саме він — головний герой цієї історії, а персонажі попередніх оповідань — мало не статисти. Так, у решті коротеньких оповіданнях Ґаспері доведеться почергово з ними всіма зустрітися, щоб хоч якось заткати сюжетні дірки й обґрунтувати появу цих незнайомців у його житті (або ж свою появу в їхньому). Бо іноді причина і є наслідком.

З-поміж іншого, авторка підіймає теми самоідентифікації, колонізації, війни, пандемії, технологій, сім’ї, роботи та кар’єри. Тобто, це мало не ідеальний роман, де кожен знайде щось для себе (і про себе).